Історія

Історія периківського роспису

І в уяві виникають безкраї степові простори з чудернацькими візерунками річкових заплав, рваними розами ярів, пагорбами-могильниками; із палахкотінням анілінових фарб світанків та заходів сонця, маревом полуденних міражів; із віковим мовчанням ночі і денним багатоголоссям життя.

Історія краю корінням сягає в глибину століть. Пам'ять часу береже і оглушливий тупіт копит численних татарських орд, і брязкіт булатних шабель яничарів, і стогін-плач катованих невільників. У її глибинах вкарбований і ліниво-розмірений поскрип чумацької гарби, і могутній ритм похідної козацької пісні, і сумна мелодія мандрівного бандуриста-філософа. Здавна землі придніпровські славились родючістю, вода в колодязях була кришталево чистою, ліси та ріки рясніли звіриною та рибою. Дивовижна за красою і щедрістю природа вабила, навіки полонила серце. Ще в середині XVIII століття місця ці були облюбовані для заселення кошовим отаманом Війська Запорозького Петром Калнишевським, чиє ім'я навіки лишилося жити у назві одного з найгарніших сіл Придніпров'я — Петриківка. Село, що вільно розкинулось посеред степів, було "казенною державною слободою" і тому не знало найважчого гніту кріпацтва. Вічно живий дух непокори, горде усвідомлення своєї незалежності, особиста гідність — головні риси характеру петриківців, — формують особливий тип людини-творця, здатної не лише бачити й цінувати красу своєї землі, а й виражати її в особливій ліричності пісенних мелодій, у підкресленій вишуканості візерунків вишивок, у витонченій багатобарвності декоративного розпису.

Земля петриківська зростила не одне покоління майстрів народної творчості. Здавна славились по всьому Придніпров'ю петриківські ярмарки, куди з "їж д жалися селяни, щоб придбати дерев’яний та керамічний посуд, бандури та прядки, скрині та скарбнички, вишиті скатертини та рушники із соковитим за колоритом квітково-рослинним орнаментом.

Особливо цінувалися вироби місцевих «малювальниць» - майстринь із розпису хат та їх внутрішнього оздоблення. Швидкі, вмілі руки чарівниць творили дива, перетворюючи бідну селянську оселю на гарне помешкання, що вабить око.

Однак справжніх майстринь розпису були одиниці: і задовольнити усіх бажаючих прикрасити рідні стіни ставало неможливим. Ось тоді найбільш кмітливі з них почали малювати квіткові візерунки на папері. Паперові "мальовки", як прозвали їх у народі, можна було робити у будь-який вільний час року і навіть у зимову негоду. З часом ці нехитрі малюнки, поступово витісняючи розпис, стають улюбленою прикрасою у селянському побуті на Придніпров'ї. І понині у деяких хатах Петриківки, Лобойківки, Китайгорода та інших ближніх сіл можна зустріти "мальовки", розміщені в "червоному кутку", на печі, віконних рамах, поличках для посуду. Історія не зберегла імен славнозвісних народних майстринь минувшини. Безжалісно обійшлась вона і з творіннями їхніх вправних рук. До наших днів не дожили ні старовинні розмальовані хати, ні, тим більш, створювані "мальовки". Лише на рубежі ХІХ-ХХ століть, коли зростає інтерес до народної творчості, і вивченням її починають займатися не тільки аматори, а й вчені, безіменні роботи сільських майстрів здобувають своє авторство.

Чарівну красу петриківської квітки відкрив для сучасників катеринославський історик і етнограф Д.І. Яворницький. Він одним із перших став серйозним дослідником і захопленим збирачем творів петриківських "малювальниць".

Значну роль у популяризації декоративного розпису відіграли також праці харківського мистецтвознавця Є. Верченко, котра у 1930 році опублікувала книгу "Настінний розпис Дніпропетровщини", монографічні альбоми 1950-х років А. Стативи, який звернув увагу на творчість провідних майстрів старшого покоління, фундаментальні дослідження 1960-1970-х років Б. Бутник-Сіверського та Н. Глухенької. Остання не лише широко пропагувала петриківський промисел, а й брала безпосередню участь в організаційних та творчих справах. Якщо заглянути у витоки зародження промислу, можна простежити, як проростало його коріння на благодатному грунті мистецтва Запорозької Січі, як в основу квіткових композицій закладалися, з одного боку, традиції орнаменту, широко використовувані козаками для оздоблення свого побуту та зброї, з іншого — селянське розуміння й переживання краси навколишнього світу.

Попри різні підходи у зображенні натури, майстрів петриківського декоративного розпису об'єднувала любов до свого краю. Твори їхні — прямий відгук на рідкісну за багатством та щедрістю природу. Вона для справжнього творця — завжди джерело натхнення. У народному ж мистецтві зв'язок художника і рідної землі особливо глибинний і безпосередній. Тому своєрідність природи споконвіку була в народній творчості джерелом безмежних варіацій форм і видів діяльності, малюнка орнаментальних узорів, кольорової палітри. Вдивіться у барвисту в'язь орнаменту петриківського розпису — і на вас буквально повіє ароматом трав, ягід та квітів привільних степів Придніпров'я.

Це язичеське поклоніння перед земним багатством, що відзначає мистецтво петриківців, спонукає їх на створення своєрідного декоративно-художнього літопису флори та фауни Придніпров'я.

Однак петриківський орнамент не є прямим відображенням природних мотивів. Створений у розписах світ – плід творчої фантазії народного художника. Тому він такий близький серцю, життєрадісний і святково гарний.

Ніби за помахом руки майстра-чарівника розпускаються на папері дивовижні "цибульки" та "кучерявки", троянди й папороть, злітаються небачені жар-птиці й горлиці, сови та зозулі, припливають із казкового океан-моря золоті рибки. Дивовижними самоцвітами починають переливатися і звичайні фарби.

Першими петриківськими чарівницями називали Т.Я. Пату, Н.А. Біло-кінь, І.У. Пилипенко. Три чудові майстрині, три яскраві творчі індивідуальності і три напрямки у розвитку традицій декоративного розпису.

Навіть серед найвідоміших "малювальниць" Тетяна Якимівна Пата — явище унікальне. Вона не лише справжній художник, котрий зумів створити свою неповторну в'язь петриківського орнаменту, а й засновник цілої школи декоративного розпису.

Доля її не жалувала. Тетяна Пата народилася у бідній селянській сім'ї, де було восьмеро дітей. І випала б їй доля ровесниць, сільських трудівниць, що гнули спину з ранку й до ночі на ниві і в садибі, якби не талант, дарований природою і прабатьками.

З юних літ розмальовуючи хати, печі, селянський інвентар, вона досконало оволоділа мистецтвом розпису. Вражають тонкий художній смак і живописна майстерність Тетяни Пати, котра "на око", але віртуозно творила свої райські кущі з простих польових і садових квітів, з корчів калини й полуниць, любовно викоханих нею у власному дворі.

Зовсім по-іншому бачить і вторить світ у декоративних панно Надія Аврамівна Білокінь. Вона — справжній народний майстер у підході до вирішення композиційної картини. Вільно і гармонійно вплітаються невигадливі сюжети її мальовничих оповідей у багату оздобу квіткового орнаменту. Дзвінке анілінове багатоголосся святкових процесій молодиць, весільних поїздів, сватань, намальованих нею з невибагливою простотою, схожою іскристим гумором та веселощами на народні танцювальні мелодії. Наївний світ добра і щастя. Тільки щирість почуттів і щедрість душі могли породити ці яскраві барвисті картинки життя рідного села і земляків.

З трьох старійшин петриківського розпису Ірина Улянівна Пилипенко найбільш традиційна. Міцна нитка пов'язує творчість майстрині з витоками петриківського мистецтва, коли "мальовка" говорила ще мовою настінного розпису і мудра простота декоративного орнаменту поєднувалась із монументальною значимістю кожної його деталі. Непідробний реаліст у зображенні "петриківської квітки", поет, який глибоко відчуває "пружний ритм трави цвітіння", Ірина Пилипенко творить свої квіткові фантазії відповідно до народного уявлення про красу. А краса ця, судячи з її "мальовок", народжується на гармонії контрастів. Майстриня чуттям вгадує, які квіти об'єднати в букет, щоб їх сусідство підкреслювало неповторну принадність кожної. Так, великі яскраві жоржини особливо гарні в її декоративних розписах поряд з простенькими за формою й кольором циніями, масивні темні голівки «цибульок» ніби навмисне виглядають з-за гвоздик, підкреслюючи соковите забарвлення і вигадливу ажурність їх пелюсток.

Уміння співставляти, поєднувати різнорідне в гармонійний образ виховувалось природою. Урок цей Ірина Пилипенко. спостережлива людина і талановитий художник, засвоїла швидко і на все життя.

Поряд з визнаними майстрами декоративного розпису створювали свої орнаментальні вигадки з квітів Параска Іванівна Павленко. Надія Митрофанівна Тимошенко, Ганна Кіндратівна Пилипенко-Ісаєва, Палажка Іванівна Глущенко, Василь Митрофанович Вовк. їхні творчі голоси у великому хорі петриківських умільців звучать не так гучно й колоритно, як славнозвісне тріо. Однак кожен з них, майстерно виводячи власну, нехай навіть нехитру мелодію, збагачував і урізноманітнював кольорову і композиційну оркестровку орнаменту. Розглядаючи твори петриківців старшого покоління, дивуєшся витонченому мистецтву й легкості, з якою вигадували й народжували дивної краси суцвіття ці прості селяни, котрі не мали не лише художньої, а й загальної освіти.

Точний окомір і твердість руки дозволяли їм без попередньої прорисовки одним мазком виписувати і ніжну пелюстку квітки, і гнучке стебло рослини, дотиком пальця передавати й тугу твердість плоду, і оковиту м'якоть ягоди.

Природа, яку з такою любов'ю і знанням зображували народні художники, була для них не лише невичерпним джерелом натхнення, а й щедрою коморою матеріалів для творчої роботи.

Свої райдужні фарби петриківці добували із знайомих із дитинства трав, листя, ягід та квітів, виварюючи їх особливим чином. Улюблений червоний колір одержували з вишневого соку, зелений — із пирію та листя пасльону, синій — з квітів проліска. Різні відтінки жовтого давали пелюстки соняха, лушпиння цибулі й кора яблуневих паростків. Фарби розводили на яєчному жовтку й молоці, а закріплювали вишневим клеєм чи буряковим цукром. Значно пізніше з'явились фабричні

барвники, і лише в повоєнний час стали використовувати гуаш та акварель. Інструменти для розпису мали також природне походження. Палички з паростків дерев, стебел болотних трав, особливо оситнягу й рогози, саморобні пензлики з котячої шерсті та пальці самого майстра — ось небагатий набір художніх знарядь, котрими творили народні умільці велике різноманіття композицій квіткового орнаменту, яке дивує нас і понині. Популярність не обійшла стороною петриківських старійшин. Слава про них як про чарівників і чаклунів линула по всьому Придніпров'ю.

А після 1936 року, коли в Києві відкрилась перша велика виставка народної творчості, на якій були показані твори художників із Петриківки, про них дізналася вся Україна, прийшло й офіційне визнання. За участь у виставці Ірина Пилипенко та Ганна Ісаєва одержали дипломи І ступеня, а Тетяна Пата й Надія Білокінь повернулися додому зі званням майстра народного мистецтва України. Поїздка до Києва стала віхою у розвитку петриківського промислу. Зустрічі в музеях з шедеврами світового мистецтва, з творчістю провідних професійних художників сучасності, обмін накопиченим досвідом з народними майстрами з інших районів України справили величезне враження на петриківців, послужили своєрідним детонатором для сильного сплеску творчої активності. Якісно змінився і сам розпис. З прикладної «кальовки», підпорядкованої будові сільської хати, він поступово перетворився на на самоцінний художній твір.

Неабияку роль у цій метаморфозі відіграла відкрита у тому ж 1936 році в Петриківці школа декоративного малюнка. Головним педагогом її на довгі роки стала Тетяна Пата. Кілька поколінь зобов'язані їй можливістю відкрити двері у невідомий, але прекрасний світ мистецтва. Талант художника й наставника, доброта й чуйність душі, котрими так щедро обдарувала природа цю, на диво скромну людину, дозволяли їй швидко завойовувати серця своїх учнів, залишатися для багатьох на все життя улюбленим Вчителем. Саме тому й говорять і пишуть про неї з неодмінною повагою й ніжністю усі її вихованці й послідовники. А серед них такі відомі нині майстри, як Галина Прудникова, Векла Кучеренко, Євдокія Клюпа, Іван Завгородній, Марія Шишацька, Олександра Пікуш, Надія Шулик, Федір Панко, Василь Соколенко та Зоя Кудіш, життя й творчість яких тісно пов'язані з рідним селом. Однак учні Тетяни Пати працювали не тільки на Придніпров'ї. Ціла група київських художників — вихідців з Петриківки, таких як Поліна Глущенко, Віра Клименко-Жукова, Марфа Тимченко, сестри Галина та Віра Павленко — успішно розвивали традиції квіткового орнаменту в розписі по порцеляні на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі.

Саме в цьому середовищі сформувався у повоєнний час тип народного майстра — професійного художника, у творчості якого традиційні прийоми й сучасне мислення дали несподівано цікаві плоди.

З творчістю нинішнього покоління поєднані відродження декоративного розпису на стіні, в архітектурному інтер'єрі, великі можливості його використання у різних видах прикладної графіки та книжкової ілюстрації, в промислових виробах і тканинах. Триває освоєння під розпис різних матеріалів — порцеляни, металу, пластмаси, дерева, кераміки. Разом з тим, саме у 1950-1960 роки, завдяки безлічі виставок мистецтво петриківців переступає межі України. У той же час найбільш талановитих народних майстрів визнають повноправними членами творчої Спілки професійних художників.

З блискучої плеяди учнів Тетяни Пати найбільш послідовними у збагаченні традицій петриківського розпису, новаторами по духу й широті творчих інтересів стали Федір Са-вич Панко та Василь Іванович Соколенко. Обидва вони багато зробили для врятування промислу в 50-ті роки, коли виникла реальна загроза витіснення з ринку збуту творів умільців більш, виробничою сувенірною продукцією.

Став у пригоді блискучий організаторський талант Федора Панка. У 1958 році він зумів об'єднати окремих майстрів у цех підлакового розпису при промисловій артілі вишивальниць "Вільна селянка". Галина Прудникова, одна з перших учасниць подій, згадує про той час: "Нам було так гарно, що ми сиділи під деревом, залюбки малювали та співали".

Тепло дружніх, майже сімейних стосунків, що склалися в колективі з самого початку його зародження, допомогло пережити у подальшому багато організаційних і творчих труднощів. Швидко був освоєний випуск нових за виготовленням і технологією художніх виробів. Скарбнички, тарілки, скриньки спочатку з пап'є-маше, потім з деревно-стружкової маси, покриті чорним лаком і розмальовані квітковим орнаментом, отримали широке визнання на виставках і ярмарках. Усе, здавалося б, говорило про успіх підприємства. Стрімко росла його матеріальна й виробнича база. До середини 60-х років маленький колектив цеху, який налічував п'ять чоловік, поповнюється новими майстрами розпису, а напівкустарна артіль вишивальниць поступово реорганізовується у фабрику художніх виробів "Дружба". Але задовольнити високі художні запити Федора Панка ця діяльність так і не змогла.

Дванадцять років потому 1970 році, він організовує в експериментальну майстерню, котра й стала справжнім дітищем художника. До недавнього часу Федір Панко залишався незмінним керівником цієї своєрідної творчої лабораторії, де під його наглядом відшліфовувалися грані майстерності майбутніх творців декоративного розпису. На початку 70-х років Василь Соколенко, в свою чергу, очолив цех підлакового розпису при фабриці художніх виробів "Дружба". Будучи тривалий час його ведучим художником, він стимулював своїм мистецтвом творче начало в роботі фабричних майстрів, не даючи їм опускатися до потокових прийомів і методів.

У числі безсумнівних заслуг майстра — відкриття при фабриці Музею історії декоративного розпису, де ним зібрані чудові зразки мистецтва як старійшин, так і сучасних художників Петриківки. Музей, який Василь Соколенко жартома любовно називає "та це ж Лувра", мав справді важливе значення, тому що орієнтував на високе мистецтво і допоміг зберегти в умовах виробництва кращі якості петриківського орнаменту, авторську індивідуальність більшості творців.

Очоливши таким чином два головних центри промислу, займаючись вихованням своїх послідовників у художній школі, ці два великих майстри відіграли значну роль у тому, щоб не перервався "зв'язок часів", щоб і в майбутньому люди могли захоплюватись рукотворною красою "петриківської квітки". Однаково енергійні, з однаковими художньою підготовкою і рівнем майстерності, Федір Панко і Василь Соколенко заявили про себе в повний голос і у творчій роботі. Яскрава індивідуальність художнього почерку, народжувана такими несхожими людськими характерами, дозволяє безпомилково пізнавати руку кожного.

Розпис Федора Панка соковитий. крупний, без зайвої дрібності. Малюнок орнаменту простий, але відточений. У колориті його виробів переважають червоні, сині, зелені кольори — улюблені фарби в українській народній творчості. їх багата тональна партитура, від холоди; синьо-фіолетових до гарячих охристо-оранжевих, випромінює пульсуючу радість, створює настрій справжнього свята. Якщо будь-який твір Федора Панка, хай то буде декоративна ваза чи панно, залишає враження чогось монументального і святково-урочистого, то орнаментальний малюнок на виробах Василя Соколенка — це самі рухливість і неспокій, гра контрастів у кольоровому вирішенні і масштабних співвідношеннях деталей. Разюча його здатність підмічати в природі і передавати в розписі динаміку боротьби усього живого за місце під сонцем.

Не менше вражає дар обох збагачувати споконвічні принципи орнаменту нескінченними варіаціями з нових квіткових, рослинних мотивів і сучасної символіки, заселяти його безліччю птахів і звірів. Багата поліфонія світу, створеного руками художників-життєлюбів, мимоволі привертає увагу, зачаровуючи око енергією, що виходить з нього. Федір Панко йде ще далі у прагненні наситити орнамент поетичним змістом. Він створює серію панно, присвячених українським народним пісням, де образотворча мова, вбираючи ритм мелодії, народжує художній образ, який ніби вторить пісенному наспіву, то щемливо-сумному, то овіяному ліричними роздумами, то урочисто-героїчному. Назвати ці роботи ілюстрацією чи просто народною картиною не можна. Для першого вони надто самостійні, для другого — у них багато від мислення петриківського майстра. Це скоріше нова гілка на пишному дереві народної творчості, яка близько торкається лубкового мистецтва. Розсунути тематичні й пластичні кордони традицій декоративного розпису, відкрити нові шляхи його розвитку, співвіднесені з сучасністю — прагнення, котре все життя спонукає Федора Панка і Василя Соколенка йти інколи ризикованим шляхом пошуків та експериментів. Періодом зміни поколінь можна назвати 70-ті роки, коли спостерігався небувалий приплив обдарованої молоді на фабрику "Дружба" і в експериментальну майстерню. Кожне нове покоління у своєму прагненні до прогресу оглядається на попереднє і провіщує майбутнє. Творча практика петриківців-семидесятників - яскраве тому підтвердження. Вони, ніби втомившись від нескінченної гонки за новаціями своїх учителів, різко поступились і вдивилися пильним поглядом у минуле, у витоки промислу. Неусвідомлена часом ностальгія за загубленою сучасною цивілізацією єдності природи й людини змушувала шукати шляхів поєднання останніх художніх відкриттів із світорозумінням народних умільців минувшини.

У руслі цих устремлінь народжувались декоративні композиції Ніни Турчин Віри Тезик, Тамари Куліш, Анатолія та Ніни Чернуських. Ніни Гордєєвої, Наталки Калюги, Любові Штаній, Марії Кравець, Уляни Скляр, Віталія Панка та Любові Бай. Та наслідування "петриківців", яке пішло в минуле, запозичення улюблених квіткових мотивів, прагнення привносити в сучасний стиль орнаменту прийоми старих народних майстрів було явно приреченим. Зникли наївна простота і людяність пісень душі "малювальниць".

На зміну прийшли знання, одержані в середніх або вищих спеціальних навчальних закладах, професійний досвід, віртуозне володіння секретами майстерності і широкі можливості творчої реалізації. "Петриківка" змінилася, але не стала гіршою. Гарний ніжний паросток уміння прикрашати сільські хати розписом перетворився на пишне плодюче дерево мистецтва відомого на увесь світ народного промислу. Здавалося б, важко виділити з багатьох петриківських майстрів, котрими так багаті 70-ті роки, творчих лідерів. І все ж вони є. Це - Володимир Глущенко, Андрій та Марія Пікуші і Ганна Самарська. Кожен з них сьогодні — визнаний майстер, на рахунку якого багато виставок у нашій країні і за кордоном, безліч нагород і усіляких почестей. Мистецтво кожного з них — віха у розвитку промислу. Та коли бути послідовними і зупинятися на творчості найзначніших художників, то вибір повинен упасти на Андрія Андрійовича Пікуша та Ганну Миколаївну Самарську.

Знайомлячись з життям і діяльністю Андрія Пікуша, бачиш, як всотував він енергію і майстерність своїх безпосередніх учителів Федора Панка та Василя Соколенка, як черпав творчі сили в мистецтві петриківських старійшин і, в першу чергу, Тетяни Пати. Сплав цей особливо відчутний у ранніх декоративних панно художника, де енергетична сила і непереможна життєлюбність мистецтва наставників, витончена спостережливість і делікатна чарівність рисунка "малювальниць", поєднавшись, породили могутній за звучанням, вишуканий за виконанням образ щедро плодючої землі-матінки. Більш самостійним, зрілим майстром виступає Андрій Пікуш у циклі дерев'яного розписаного посуду, який постійно поповнюється.

Обробка дерева, колись відродженого Федором Панком для петриківського промислу, доведена ним до разючої віртуозності. Він тонко відчуває природу матеріалу, близького людині своїм теплом і пругкою піддатливістю. У дерев'яних баклагах, салатницях, штофах і поставцях Андрій Пікуш виступає автором і розпису, і форми. Завдяки йому повернувся з небуття дерев'яний посуд, який здавна був у вжитку в запорізьких козаків.

Побутова утилітарність цих речей чудово гармонує з характером ненав'язливого витонченого розпису.

З роками Андрій Пїкуш поступово переводить орнаментальний декор на дерев'яних виробах з головної дійової особи на ролі другого плану, жорстко його конструктивній доцільності форми твору. По суті, він перегортає нову сторінку в роботі петриківського майстра з деревом, де вибір і обробка матеріалу, використання лаку, який зберігає малюнок текстури, розпис — все входить до творчого процесу пошуку образної гармонії.

На дереві не закінчуються експерименти художника. В останні роки він відкриває для петриківського розпису забуту кераміку і невідомі раніше техніки та матеріали, такі як батик і кольорове гутне скло. За його ескізами львівські склодуви відновлюють стародавні форми куманців, глечиків, каламарчиків, які потім Андрій Пікуш розмальовує за старовинними зразками квітковим орнаментом. Судячи з цих речей, процес творчого освоєння нового в мистецтві йде складним шляхом знахідок і втрат, він постійно поєднаний з ризиком. Та зупинити цей процес неможливо, як неможливо піддати сумніву щире прагнення справжнього майстра до вдосконалення. Суруд найвідоміших художників петриківського розпису Ганні Самарській відведене особливе місце. Вона — не корінна петриківчанка, народилась у селі Богданівка Київської області. Звідти ж родом і славнозвісна Катерина Білокур.

Зустрічі з уславленою народною майстринею — автором живописних полотен, що співають пісню багатству й красі української землі, навчання у неї азів "святого ремесла " художника залишили незабутній слід у житті та творчості Ганни Самарської. Від Катерини Білокур перейшли до неї схиляння перед матінкою-землею, трепетне ставлення до всього живого. Вчителька обдарувала свою талановиту вихованку здатністю помічати в природі будь-яку дрібницю і переносити її на полотно дуже бережно. Ніби чарівний кристал одержала з її рук Ганна Самарська, за допомогою якого скоротилася вдвічі відстань між людським оком і землею. Світ від цього став ближчим, цікавішим і дорожчим.

Вона й глядача ніби запрошує уважніше в нього вдивитися, щоб і той відчув радість від дотику до його багатства, яку відчуває автор. Твори живописного циклу, котрі можна об'єднати спільною назвою "Земля моя", — це важлива, але не єдина частина мистецтва Ганни Самарської. Перебравшись до Петриківки, вона, здавалося б, швидко пристосувалася до традиційного мистецтва розпису. Однак декоративні панно й плакетки, розписані таці й тарелі, створені нею в петриківський період, свідчать, як непросто буває увійти з власним художнім світоглядом у традицію, що склалася. Але Ганна Самарська все ж знаходить особистий шлях у вирішенні цього непростого завдання. Як справжній художник, вона відмовляється від прямого запозичення споконвічних декоративних мотивів і пластичних прийомів петриківського розпису. З притаманною їй скрупульозністю, любов'ю до найменших подробиць творить вона, ніби намисто нанизує, несхожий на інші орнамент. Усе в ньому — й тендітна віртуозність малюнка, і майже монохромний, але такий вишуканий, завдяки багатій тональній розтяжці, колір — усе говорить про витончену руку народного майстра. Ця здатність органічно поєднувати своє уявлення про навколишній світ, свій творчий темперамент з віковою традицією петриківського декоративного розпису, разом з тим ретельно берегти й шанувати її як вічну у мистецтві Андрія Пікуша та Ганни Самарської, притаманна усьому поколінню семидесятників.

У 80-ті роки приходить цілковита творча розкріпаченість. Ніби прорвалися стримуючі шлюзи і стрімкий потік, хлинувши у старе русло, заповнив його по вінця чистими, свіжими струменями. Помолодшав, знову пишно розквітнув старовинний промисел. Густа поросль міцних паростків прикрасила його могутній стовбур, підгоду­вала знову живильними соками. Серед них невтримною фантазією кольорових і композиційних вирішень виділяються роботи Наталки Рибак, Валентини Панко, Надії Васильківської, Валентини Карпець, Олени Зінчук, Тетяни Лапшин, Ірини Назаренко, Валентини Міленко. У цьому багатому розсипу імен молодих, але вже визнаних художників по-особливому зблискували останнім часом сестри Стативи: Валентина, Лідія, Марія та Наталя. Велике майбутнє пророчать їм спеціалісти, справедливо відзначаючи майстерність, що міцніє з роками. Час вісімдесятих-дев'яностих дозволяє говорити про цілі творчі династії, де старовинним народним мистецтвом займаються усі члени сім'ї "від малого до великого". Таких сімей у Петриківці багато, та найчастіше називають Шишацьких, Панків, Соколенків, Пікушів, Чернуських, Тимошенків, Статив і Склярів. Завдяки їм з'являються нові гілки єдиного дерева петриківського розпису, скріплені близькістю схожих смаків, звичок та поглядів, а головне — зберігається спадковість старої традиції, яка бережно передається з покоління в покоління від батьків до дітей та онуків.

Познайомитись із творчістю майстрів декоративного розпису можна не тільки в Петриківці. Багатими колекціями їхніх творів володіють дніпропетровські історичний та художній музеї. Прийдіть у їх тихі світлі зали і доторкніться до чистого джерела народної творчості. Світ знову засяє барвами, а душа сповниться світла й благодаті... Петриківський декоративний розпис дійсно є одним з унікальних проявів української художньої культури. Культури стародавньої, яка йде корінням у глибини історії, створюваної протягом століть працею і талантом наших предків та сучасників. Культури суто національної, не скаламученої сторонніми домішками та впливами, що втілила в собі духовне багатство й творчу щедрість українського народу